– Ярослав, у нас інтернет зник. Можеш перевірити роутер? – крикнула я чоловікові.
– Хвилинку!
Ярослав повернувся: похмурий і задумливий.
– Що таке?
– Не знаю, все має працювати!
– Гаразд, зараз подзвоню їм.
Я підхопила телефон і пішла в іншу кімнату в пошуках документів. Будь-яке може стати в нагоді. Через п’ять хвилин я повернулася до чоловіка і повідомила:
– Любий, ти за інтернет не заплатив?
Ярослав смикнувся і заходився судорожно копатися у своєму телефоні.
– Ой, забув! Точно, так ось у чому проблема.
– Ага, поповни рахунок, щоб ми хоч фільм могли подивитися ввечері, – я погладила чоловіка по волоссю і пішла на кухню.
Настав час приступати до приготування вечері. Хвилин за десять я вирішила трохи звірити рецепт, тому полізла в телефон. Але інтернету все ще не було.
– Яр, ти заплатив?
Він глянув на кухню.
– Ні, я не маю грошей.
Я насупилась і запитливо подивилася на Ярослава.
– Я ж перекидала тобі на комуналку. Як нема?
– Випадково витратив. Заплати ти, не будемо ми сидіти без інтернету. Віка, не гнівайся, я просто забув!
Чоловік не чекав відповіді, а просто пішов до іншої кімнати. Я кілька хвилин дивилася йому в слід, а потім переключилася на телефон.
Ні про яку злість і не йшлося б, якби це був одиничний випадок. Але за два роки шлюбу з Ярославом я бачила, щоб чоловік працював не більше десяти місяців. Його фірма закрилася, Ярик залишився без роботи. І з того часу він ніяк не міг вийти на нове місце.
Наші розмови на цю тему завжди закінчувалися сварками та образами.
– Чому ти на мене тиснеш? Віка, хіба ти не розумієш, що я хочу працювати сам на себе, а не горбатитись на якогось дядька!
– Добре, – я завжди намагалася згладити кути, – але ти вже визначився, чим хочеш займатися?
– Ні! Тому що ти мене постійно підштовхуєш і квапиш! Я так не можу.
Чоловік схопив куртку та вискочив із квартири. До матері втік, швидше за все.
Подібне повторювалося понад рік. Ярослав сидів удома і «думав». Йому грішми допомагала мати. Свекруха Карина Віталіївна часто була у нас у гостях. Вона ніколи не тиснула на сина. Я, щиро, цього не розуміла. Сама працювала ще до повноліття, щоб не просити у батьків гроші на кишенькові витрати. А тут дорослий чоловік і мешкає на подачки від матері.
Але я відстала, не хотілося ще більше псувати наші стосунки. Згодом припинила говорити і про дитину. Яке продовження роду, коли майбутній батько не хоче працювати. Хто ж утримуватиме сім’ю?
В останні місяці мені зовсім не було до Ярослава. Не стало моєї любимої бабусі. Я розбиралася з похороном, заспокоювала свою маму, яка втратила одну з найдорожчих людей. Від бабусі мені дісталося кілька гарних прикрас та двокімнатна квартира.
Поки йшли розгляди з паперами, я просто її закрила і залишила. Щоб здавати, потрібно було зробити ремонт. Поки що в мене на це не було ні сили, ні бажання, ні грошей. У будинок купувала майже все я. Вся допомога свекрухі йшла Ярославові особисто в руки, тож чоловік витрачав гроші, як хотів.
Пізно увечері повернувся чоловік. У руках у нього був пакет із закрутками.
– Ось, мама тобі передала малинове варення, ти ж любиш, – він голосно поставив банки на стіл і пішов до спальні.
– Вчасно, – я глянула на свою чашку з чаєм.
Коли ложка варення почала розчинятися в напої, я дістала телефон і написала подяку свекрусі.
Пізніше вночі я прокинулася: різко й болісно. Боліла голова, нудило і, здається, піднялася температура. Я тихо вийшла на кухню і випила кілька пігулок. Знову заварила собі чай із малиною. Однак краще мені не ставало. Навпаки, здавалося, що ліки лише погіршують симптоми. Тільки на третій чашці чаю я зрозуміла, в чому річ.
– Воно ж зіпсоване, – пробурмотіла я, принюхавшись до варення. – Яка я дурна.
Знову закинувши жменю медикаментів, я вирушила спати. Залишалося сподіватися, що тепер мені стане краще. Втома взяла своє, і я провалилася в тривожний і липкий сон.
Крізь нього я чула, як грюкнули вхідні двері, в коридорі лунали голоси. Здається, прийшла свекруха. Але я не могла до кінця прокинутися і підвестися з ліжка.
Коли я, нарешті, розплющила очі і прийшла до тями, годинник показував майже південь.
– Ось це я поспала.
За ніч я добре пропотіла, піжама неприємно липла до тіла. Я вирішила спочатку піти вмитися, щоб освіжитись. Але варто мені вийти з кімнати, як я почула голос свекрухи. Значить, не здалося.
– Віка знову взялася за своє! Кілька місяців все нормально було, а тут знову на роботу жене, набридла! – Невдоволено сказав Ярослав.
Так, мабуть, вони думали, що я ще не скоро прокинуся, тож розмовляли вільно і без сорому.
– Ненадовго квартира їх відвернула. Мені варто з нею поговорити?
– Вона тебе не послухає! Вона навіть мене не чує, все наполягає на своєму. Мовляв, кожен член сім’ї повинен заробляти і таке інше, – надувся Ярослав.
– Дивись, любий, – говорила Каріна Віталіївна, – твоя Віка скоро точно дитину захоче. А далі що? Ти хоч знаєш, які це витрати? Малюка треба годувати, одягати, потім школа, садок. Там такі побори, що ти не потягнеш. А якщо Віка другого захоче, як ти взагалі викручуватись будеш?
Я завмерла за рогом, не знаючи, що робити далі. Чи варто було вийти і дати себе знати? Мама мене завжди вчила, що підслуховувати погано. Проте чоловік все вирішив за мене.
– Я розумію, але я не можу намалювати гроші! А вона постійно щось купує! То одне Віці треба, то інше! Я вже шкодую, що одружився! – припечатав Ярослав.
У мене перехопило подих. Тобто я тут за будинком дивлюся, а чоловік шкодує, що зв’язав своє життя зі мною.
– Не гарячкуй, дивись, Віка – гарна наречена. У неї своя машина, вже є квартира, та й від батьків, швидше за все, щось перепаде. Але тобі потрібно потерпіти небагато, але в жодному разі не заводь із нею дитину. Ми щось придумаємо, щоб відвернути її від цієї теми. Потрібно більше з неї вичавити, а потім і розлучишся, – весело продовжила Карина Віталіївна.
– Вона мене на роботу жене, розумієш? А я не хочу на дядька працювати! Я маю бути начальником, а не підлеглим.
– Я знаю, – голос свекрухи сочився ніжністю, а в мене все обличчя перекосилося від огид. – Тому я маю приголомшливий план.
– Який? – з надією запитав Ярослав.
– Ти тільки баночки не чіпай, не для тебе вони. Час трохи скоротаємо. Ми почнемо здавати квартиру Вікі. Неофіційно, звісно, щоб не інформувати твою дружину. Гроші ти будеш подавати як свою зарплату. Нехай Віка думає, що ти працюєш. Будеш у мене вдома відпочивати, думати про свій бізнес. А потім ми підштовхнемо Віку до продажу квартири. Ви купите іншу, ту, що можна поділити під час розлучення, зрозуміло?
– Мамо, це просто геніально! – вигукнув Ярослав.
Я вирішила, що вистачить мовчати і слухати їх далекосяжні плани. Я зробила глибокий вдих і увійшла до кімнати. Свекруха і чоловік завмерли, дивлячись на мене широко розплющеними очима.
Ярослав проковтнув і хрипко запитав:
– Віка? Ти давно прокинулася?
– Так. І маю питання. Хто дозволить вам заселити людей у мою квартиру? – обурилася я. – Я тобі набридла, тоді розлучатимемося. Але на моє майно навіть не думайте зазіхати.
– Що? – Закричала свекруха, а я посміхнулася.
Схоже, я наступила на хвору мозоль. Каріна Віталіївна вся почервоніла.
– Ти вважаєш, що я дам тобі так просто піти з цілою квартирою? Ну вже ні, вона буде поділена навпіл! Мій син має отримати компенсацію після двох років шлюбу з тобою! Ти йому стільки крові випила!
Я неприємно засміялася. Схоже, ця жінка мала дивне уявлення про закони.
– Звісно, але через суд. Якщо він стане на ваш бік, то я віддам половину. Але не думаю, що моя спадщина хоч якось стосується вас.
Розвернувшись, я попрямувала до спальні, щоб зібрати свої речі. Мене каламутило, піднялася температура. Але я не мала наміру залишатися в цій квартирі довше за необхідне. Хотілося прийняти душ, щоб змити з себе сліди цієї родини.
У коридорі на мене знову накинулась свекруха.
– Не думай, що все так просто скінчиться. Я ще здеру з тебе гроші та житло, зрозуміла?
– Так Так. Побачимося у суді!
Я зачинила двері, відрізаючи себе від криків та обурень. Якось я дісталася квартири, що дісталася від бабусі. Тут ще потрібно зробити ремонт, докупити меблі та техніку, але без чоловіка, який сидить на моїй шиї, я впораюся з усім.
За кілька тижнів розпочався наш шлюборозлучний процес. Каріна Віталіївна намагалася переконати суд, що квартиру треба поділити. Проте документи з мого боку вирішили це питання. Житло повністю належало мені.
Я з посмішкою покидала будинок суду. Ззаду кричала та обурювалася Каріна Валентинівна.
– Ти ще поплатишся за все. Карма тебе наздожене. Зіпсувала життя моєму синочку, а сама з квартирою залишилася. Яке нахабство! Нічого, життя тебе провчить!
Однак мені було вже байдуже. Більше із їх родиною мене нічого не пов’язувало. Як виявилося, щоб стати для них ворогом, треба було позбавити їхньої можливості заробляти на мені.