– Здається, твоя мати краде, – сказала Світлана чоловікові.
– Мама не подарунок, але така підозра – це занадто! – обурився Антон.
Світлані було ніяково звинувачувати Марію Сергіївну, але вона більше не могла терпіти, тому продовжила:
– До нас ніхто більше не ходить, а речі зникають. Спочатку шампунь, мило, порошок закінчувалися швидше, тепер на мою косметику перекинулося. Марія Сергіївна пахла моїми духами, а вони зібрані на замовлення таких більше немає. Одного не зрозумію, коли вона примудряється брати наші речі?
Антон уперше з початку розмови зніяковів.
– Я дав мамі ключі від квартири, іноді вона заходить, поки нас немає, – зізнався він.
Світлана не одразу знайшла що сказати. Слів було багато, не всі пристойні, а вона не звикла висловлюватись. Нарешті, з глибин її серця вирвалося лише одне слово, що вмістило всю гаму емоцій:
– Навіщо?
– Мама іноді приїжджає до міста, їй треба десь перекантовуватись до електрички. І потім у близьких людей має бути ключ на випадок якихось пригод.
– Пригода вже сталася, речі зникають, – справедливо зауважила Світлана.
– Подумаєш, відсипала трохи порошку чи відлила твоїх парфумів. Це лише речі, не треба за них чіплятися, – відмахнувся Антон.
Фразу “це просто речі” Світлана вперше почула, коли Марія Сергіївна відвідала їх у квартирі. Вона залишила свекруху на хвилинку одну, а коли повернулася, та крутилася перед дзеркалом у нещодавно купленій невісткою шовковій блузці.
– Добре сидить, так? – Досить запитала Марія Сергіївна, неправильно витлумачивши ступор Світлани. – У сусідки скоро день народження, я візьму поносити?
Світлана, нарешті, знайшла дар мови:
– Я проти, це навіть не ваш розмір. І потім носити речі за кимось негігієнічно.
Марія Сергіївна зібрала рот у курячу шишку.
– Натякаєш, що я брудна, чи що? Порося з села, недостойна носити речі за міською панночкою?
– Я не це мала на увазі, просто я не звикла ділитися одягом, – спробувала виправдатись Світлана.
Свекруха вже стягувала блузку, не соромлячись наготи, ледве прикритої білизною, і бурчала:
– Треба звикнути, у сім’ї все спільне.
Антон став на бік матері, коли Світлана поскаржилася йому на інцидент.
– Мама не назавжди просила блузку, поносила б і повернула. Вона з родичками іноді змінюється одягом та взуттям, нічого такого у цьому немає.
Світлану пробрала гидливе тремтіння при одній думці ділити з кимось кофту чи туфлі.
– Це однаково, що користуватися однією мочалкою або зубною щіткою, неправильно і негігієнічно, – відповіла вона.
– Скажи чесно, тобі просто шкода, хоч є повна шафа одягу. Це ж просто речі, не треба над ними тремтіти.
Візити свекрухи перетворилися на спроби позбавити Світлану хоч чогось.
– Туфельки якісь гарні, от би моїй плем’яшці такі на випускний, – зітхала Марія Сергіївна і виразно косилася на Світлану, яка вдавала глухої.
– Посуд у вас елегантний, мені б такий на ювілей виставити, всі б заздрили, – говорила вона вдруге.
Щоб відв’язатись від свекрухи, Світлана подарувала їй кілька речей, які було не шкода. Марія Сергіївна зраділа, але відразу запитала:
– Сережки тобі потрібні? Моїй онучці пішли б, ти для них старенька.
Світлана зрозуміла, що чужий шматок для свекрухи завжди солодший, і припинила спроби догодити. З того часу вона просто стежила, щоб під час візитів Марія Сергіївна не поцупила щось самовільно.
Вона б зовсім відмовила свекрусі у відвідуваннях, але Антон обурився:
– Твоїм батькам можна приходити будь-коли, а моїй мамі ні?
– Марія Сергіївна недбала за речами. Вчора я тільки відвернулася, а вона вже витягла бабусину ляльку із серванту.
– Ти про це порцелянове каліцтво? Давно треба було його викинути чи подарувати якійсь дитині. Ляльки зроблено, щоб ними гратися.
М’яка Світлана досі терпіла причіпки чоловіка, але зараз той торкнувся хворої струни.
– Лялька – прощальний подарунок моєї бабусі, якщо з нею щось трапиться, я за себе не ручаюся, – сказала вона жорстко. – Приструни маму, я маю право на повагу, адже це наш спільний будинок.
– Гаразд, я поговорю з нею – невдоволено відповів Антон.
Мабуть, він справді поговорив із Марією Сергіївною. Та при зустрічі з невісткою підтискала губи і майже перестала заглядати.
«Тепер зрозуміло чому, без нас зручніше нишпорити по квартирі», – подумала Світлана і зажадала у чоловіка.
– Забери у мами ключі, або я поміняю замки.
Повернувши ключі, Марія Сергіївна дулася на невістку пару місяців, проте на сімейне свято її запросила.
– Можна я не поїду? – Запитала Світлана чоловіка.
– По-перше, ти образиш маму. По-друге, вам час помиритися, конфлікт вже вичерпаний.
Світлана зітхнула, купила свекрусі дорогий подарунок та поїхала з чоловіком.
І пошкодувала одразу, як переступила поріг. Марія Сергіївна голосно представила її численній рідні:
– Це моя невістка. Будьте з нею люб’язніше, вона міська панночка, не пара сільським. Дивитися можна, чіпати ні, бо сукню помнете.
Під поглядами та смішками двадцяти з лишком людей Світлані стало незатишно та прикро. Навіть Антон обурився:
– Мамо, це не смішно!
– Та гаразд, жартую по-сільському. Проходь, невісточко, я тобі найгарнішу тарілку приготувала, для сім’ї нічого не шкода, на відміну від тебе.
«Два дні перетерпіти, а потім я більше сюди не повернуся», – пообіцяла Світлана, підняла підборіддя і, як ні в чому не бувало, пройшла до столу.
Все свято вона стоїчно переносила глузування рідні, яка перейняла уМарії Сергіївни. Після вечері, коли всі розбрелися, Світлана відвела чоловіка до куточку і сказала:
– Ти як хочеш, а я їду. Не має наміру слухати два дні про жадібність та міські фіфи від ледь знайомих людей.
– Це моя рідня, – образився Антон.
– То чому вони поводяться, як вороги? – Відрізала Світлана і пішла за речами.
У відведеній ним кімнатці на неї чекав неприємний сюрприз. Сумка лежала на ліжку, відкрита навстіж, з виваленими речами. Біля дзеркала крутилася одна з малолітніх родичок свекрухи в кофті Світлани, друга фарбувала губи її помадою, ще дві, зовсім малеча, азартно потрошили тіні для повік і були схожі на індіанців у бойовому розфарбуванні.
Світлана спочатку скам’яніла, а потім налякала дітей. Злякані дівчата зграйкою кинулися геть, зате на зміну їм примчали дорослі.
Розібравшись у проблемі, мати малюків зневажливо хмикнула:
– Подумаєш, діти погралися. Могла б і сама запропонувати їм, нафарбувати красиво.
– Та ви знаєте, скільки ця косметика коштує? – задихнулася від обурення Світлана.
– Нема чого купувати такі дорогі речі, – відрізала мати малюків. – Відразу видно, своїх діток немає, будуть, одразу перестанеш думати про цяцьки.
Світлана оглянула чужі недружні обличчя, свекруха, що єхидно посміхалася, і зрозуміла, що сперечатися марно. Вона мовчки покидала речі в сумку і пішла до виходу.
На порозі її наздогнав Антон, перегородив шлях.
– Не злись, діти просто грали, косметика не вартує таких скандалів. Хочеш, я куплю все, що вони зіпсували?
– Не в грошах справа, – стомлено відповіла Світлана, яка тільки зараз зрозуміла, як вимоталася за цей нескінченний день. – Твоя сім’я зовсім не знає, що таке особисті межі. Ти виріс у такій атмосфері, тобі це норма, але повір, це нездорова обстановка. Я їду з тобою чи без тебе.
Вона трохи почекала в машині, але Антон не прийшов, і вона поїхала сама.
Світлана не спілкувалася із чоловіком два дні, дуже довгий для них термін. За цей час вона встигла постраждати через розбіжності з чоловіком, обміркувати все ще раз і зміцнитися на думці, що вчинила правильно.
“Не знаю, що вирішить Антон, яким буде наше майбутнє, але з цією сімейкою я стосунки розірву”, – твердо вирішила Світлана.
Антон приїхав через пару днів із повинною, квітами та новим набором косметики. Вручаючи його, він зізнався:
– Я спочатку на тебе сердився, але потім зрозумів, що рідні перегнули палицю. Ти маєш рацію, я виріс у цій сім’ї, для мене спільне майно – нормально. Я й за речі звик не чіплятися, бо рано чи пізно вони все одно підуть з рук. Але тепер обіцяю, що більше маму ти не побачиш.
Світлана на довгий час забула про свекруху та іншу рідню. На свята її більше не кликали, вона до себе нікого не запрошувала, а речі нарешті лежали на своїх місцях.
Але якось, повернувшись із відрядження, вона одразу зрозуміла, Марія Сергіївна була в них удома. Припертий до стіни Антон зізнався.
– Приходила мама із сестрою та двоюрідною племінницею. Тебе все одно вдома не було, ось я запросив. А як ти впізнала?
– Дзеркало, – коротко пояснила Світлана, якій варто було величезних праць не зірватися.
І тицьнула пальцем у дзеркало підлоги, в нижній частині якого якраз на висоті дитячого зросту з’явилися подряпини.
Проте справжній удар чекав на неї у вітальні. Лялька, дорогоцінний бабусин подарунок, лежала за склом з відколотою ручкою, посеред порцелянового обличчя йшла глибока тріщина.
– Начебто дівчинка з нею грала, – згадав Антон. – Нічого, полагодимо… Світлана, чому ти плачеш? Через якусь ляльку, чи що?
Світлана мовчки притиснула до грудей зламану іграшку. Вона плакала по коханій бабусі, єдину пам’ять про яку розламали, про свою сім’ю, в якій вона виявилася цілком беззахисною.
«Ти мій чоловік, маєш захищати і підтримувати, а натомість підводиш», – подумала вона, але вголос цього не сказала, бо була впевнена, що Антон її не зрозуміє.
Світлану вчили обминати гострі кути та спускати конфлікти на гальмах, тому раніше вона прощала свекрусі безмежне нахабство.
«Тепер не пробачу, вистачить підставляти щоки. Якщо Антон мене не боронить, я зроблю це сама», – вирішила Світлана.
Для початку вона вдала, що більше не сердиться за непроханий візит родичів. Тим більше, Антон віддав ляльку на реставрацію, і виглядала та, як раніше.
– Бачиш, не варто було переживати через якусь там річ, – досить сказав він.
«Якби втрачену довіру можна було склеїти також легко», – подумала Світлана.
Але вголос промовила:
– Ти абсолютно правий. Я думаю, що і з твоєю мамою перегнула, нехай вона приходить, як раніше, все ж таки рідня.
Антон недовірливо глянув на дружину, Світлана відповіла йому безтурботним поглядом.
Марія Сергіївна спочатку трималася відсторонено, але Світлана з ходу подарувала їй пару туфель, і свекруха відтанула.
– Може, ще й цю сукню подаруєш, невістко? – спитала вона нібито жартівливо.
Світлана відразу зняла сукню з плічок і додала:
– До такої сукні потрібний гарний макіяж. Візьміть набір косметики, я ним майже не скористалася.
– Щось ти дуже добра, – підозріло примружилася Марія Сергіївна.
– Я зрозуміла, що ви мали рацію. Ми сім’я, треба ділитися гарними речами. Ну, куди вони мені самій?
Свекруха продовжувала дивитися з підозрою, і Світлана подарувала їй ще кілька дрібничок. Жадібність приспала пильність Марії Сергіївни.
Світлана обходила свекруху кілька місяців. Чимало її одягу, взуття, навіть посуду та побутової хімії перекочувало до неї. Деяких предметів було шкода, але Світлана терпіла, посміхалася і думала: «Нічого, лишилося ще трохи почекати».
Від чоловіка вона знала, що Марія Сергіївна кожного оксамитового сезону проводить час на півдні. І коли тій настав час їхати, запропонувала:
– Давайте нагляду за вашим собакою та квітами?
Свекруха закивала:
– Придивися, і то правильно. Зазвичай я прошу сестру, але вона злодійка, не довіряю я їй.
Світлана насилу зберегла нейтральний вираз і дотримала саркастичної посмішки.
– У моїх руках будинок у безпеці, – запевнила вона.
Майже два тижні Світлана доглядала будинок свекрухи. А перед самим приїздом обдзвонила рідню та покликала на гулянку.
– Хочу помиритися з вами всіма, – сказала вона. – Стіл накрию, дітям батут замовлю, буде весело. З вас нічого не треба, ви просто приїжджайте.
На халяву бажаючих знайшлося багато, і гості почали збиратися з самого ранку у призначений день. Світлана вилася вужем, намагаючись догодити кожному. Малюків вона відправила грати в кімнату Марії Сергіївни, відчинила перед дівчатками шафу і показала, де лежить косметика. Хлопчикам запропонувала пограти в розбійників, а замість мечів відламати гілки від яблунь свекрухи.
– Батут не змогла замовити, – виправдовувалася Світлана перед дітьми. – Та ви пострибайте прямо на дивані, дивіться, як класно пружинить.
– Пощастило Сергіївні з невісткою, яка щедра, і подарунків стільки даруєш, – із заздрістю проговорила двоюрідна сестра свекрухи.
– Для рідних нічого не шкода ні мені, ні Марії Сергіївні, – посміхнулася Світлана. – Хочете її сукню приміряти? Бачу, воно вам подобається.
– А кущі полуниці у вас якісь густі, – замріяно зітхнула інша родичка.
– Давайте викопаємо кілька, хай і у вас будуть! – одразу ж запропонувала Світлана. – Ми ж сім’я, у нас усе спільне.
З вулиці долинули вибухи сміху і якийсь тріск. Вечірка, на яку Світлана не пошкодувала алкоголю, набирала обертів.
Увійшовши на ділянку, Марія Сергіївна ахнула і притулилася до паркану. А коли заглянула в будинок, і зовсім опустилася на перший стілець, що підвернувся.
– Це що ж таке? – прозаїкалася вона, безпорадно дивлячись на невістку.
Світлана, що шаруділа віником, ахнула:
– Ви приїхали, а я прибратися не встигла. Я тут вирішила влаштувати свято на всю родину, то весело було!
Марія Сергіївна якийсь час хапала ротом повітря, потім все ж таки голос прорізався:
– В моєму будинку?!
– По-перше, у нашій квартирі місця мало, не помістимося. По-друге, ми ж рідня, у нас усе спільне!
– Ви диван зламали!
– Це дітки стрибали, невже вам дивана для дітей шкода?
– На городі наче бики танцювали!
– Чоловіки трохи перебрали, влаштували легку бійку. Що ви переживаєте? Це лише речі, для рідних нічого не шкода.
Марія Сергіївна зірвалася з місця, оббігла весь будинок, оцінила збитки та кинулася на невістку:
– Ах ти, міська, ти що наробила? Весь мій будинок порушила, миша нахабна!
– Не розумію, чому ви кричите, я нарешті влилася в сім’ю, – спокійно відповіла Світлана. – І, на мою думку, вписалася в неї чудово.
Марія Сергіївна ще довго повертала «подаровані» невісткою речі та відновлювала будинок. Світлана платити за зламане чи віддане відмовилася.
Їх з Антоном шлюб завалився.
– У мами поганий характер і зарозумілі погляди, їй подібні витівки можна пробачити, – жорстко сказав чоловік. – А ти розумна, врівноважена жінка, напаскудила навмисне, і такої підлості виправдань немає. Тобі хоч соромно?
Світлана подумала та відповіла чесно:
– Раніше було б соромно, тепер рада, що постояла за себе. З хамами треба говорити їхньою мовою, більшого вони не заслуговують.