— Я житиму у вас і мені потрібна твоя шуба! — свекруха увірвалася до невістки.
— Ти бачила, який там лютий холод? А мій бaлбec мене навіть не зустрів! Що стоїш, очима плескаєш? Допомагай із сумками! — Галина Леопольдівна простягла Діані дві важкі сумки і швидко пройшла до вітальні.
— Галино Леопольдівно, а ви хіба не мали зупинитися у сестри? Мені Тихін нічого не сказав про те, що ви будете в нас… — розгублено промовила невістка.
— Із сестрою ми посварилися. — сказала свекруха. — Нічого, постелиш у вітальні.
– У ногах немає правди! — Галина Леопольдівна не роздягаючись, сіла в крісло, залишивши за собою стежку зі сльоти.
— Галино Леопольдівно, ви б хоч зняли чоботи, брудно ж… — Діана дістала з рогу передпокою ганчірку і витерла сліди.
— Брудно у тебе в душі, коли ти рідній матері чоловіка смієш робити зауваження! — впалила свекруха. — Іди, чай зроби. Я втомилася.
Діана пішла на кухню заварювати чай і зателефонувала до чоловіка.
— Тихін, свекобра приїхала! – прошепотіла в трубку дружина. — Вона посварилася із сестрою і на два тижні збирається залишитись у нас.
— Кохана, моя мати, звичайно, не подарунок, але ж я просив не називати її свекоброю. — Тихін глибоко зітхнув.
— А як я маю її називати? — обурилася Діана. — Вона увірвалася до квартири без запрошення, проповзла до вітальні і одразу накинулася на мене з командами. Я їй не слуга!
— Діаночко, не хвилюйся. Я скоро закінчу працювати. Приїду, вирішимо всі питання та розбіжності. — лагідно відповів Тихін і повісив слухавку.
— Так, Діано, з приводу шуби я не пожартувала! — Галина Леопольдівна відклала книгу і подивилася на невістку поверх окулярів, коли та прийшла до вітальні з чаєм. Пальто недбало припаркувалося на підвіконні.
— Знаю, що тобі мій синочок минулого року подарував шубу. Коханій мамі не подарував, а тобі подарував. Дітей ти йому ще не народила, а вже такі дорогі подарунки отримуєш. — Жінка невдоволено похитала головою.
— Тому, поки я тут… Я носитиму твою шубу. — Свекруха голосно сьорбнула чай.
— Галино Леопольдівно, то вона вам не налізе. А я що, мерзнути маю? Там лютий за вікном, а мені щодня в місто на роботу виходити… — Коли з порога свекруха сказала про шубу, Діана подумала, що це жарт.
— Тим більше, як ви самі правильно висловилися, мені ще дітей народжувати… Мені не можна застуджуватись. — Діана пильно подивилася на свекруху.
— А мені що можна застуджуватись? — вигукнула свекруха. — Нічого, місяць на таксі покатаєшся. У вас грошей багато, от і не збіднієте. Нічого страшного з тобою не станеться. Не розвалишся. А я старенька і вам усім про мене вже давно час як слід дбати. — Галина Леопольдівна грізно подивилася на невістку.
– Що означає місяць? Ви ж сказали на два тижні… — Діана явно не чекала на такий поворот.
— Скільки мені треба, стільки я й залишусь. Це не твоя справа. — Свекруха взяла книгу і продовжила читання, показуючи, що розмова закінчена.
— Діано, а що… Ти так дозволиш цій свекобрі поводитися з тобою? — здивовано спитав невістку внутрішній голос.
– Це твоя квартира, яку тобі подарувала твоя мати. Ти не повинна терпіти її нахабну, неповажну поведінку. І тим більше віддавати їй свою шубу… — додав внутрішній голос.
– Ти бачиш, твій чоловік не може розставити межі у стосунках. І окрім тебе це ніхто не зробить. – сказав внутрішній голос у голові Діани і затих.
— Ні, Галино Леопольдівно. — Зібравши всю впевненість у кулак, викарбувала Діана.
– Що ні? — Галина Леопольдівна відірвалася від книги і запитливо подивилася на невістку.
– Ні, я не дам вам мою шубу. І ні, ви не залишитеся у нас на місяць. І на два тижні теж не залишитеся! – випалила Діана.
– Що ти зараз сказала, повтори? — сердито прошипіла свекруха.
— Я сказала, що не дам вам свою шубу. І що ви у нас не залишитеся. – Діана обхопила себе руками. — Дзвоніть сестрі, миріться та їдьте до неї.
— А це не тобі вирішувати, погань! — верескнула свекруха. — Ти як зі мною розмовляєш?
– Нормально я з вами розмовляю. — відповіла Діана. – Це моя квартира. Ви у мене в гостях. І я не пам’ятаю, коли я вас і ваше завжди незадоволене обличчя сюди запрошувала.
– Я приїхала до свого сина. І я нікуди звідси не поїду! — Свекруха демонстративно відвернулася у вікно і почала розглядати великі сніжинки снігу, що вальяжно падали.
— Ви приїхали не до сина, а у своїх справах. Як ви завжди приїжджаєте до міста. Щоб накупити всякий мотлох для своєї квартири, яку ви вже десять років ремонтуєте. – Діана озвучила незручну правду.
— Та як ти смієш так казати… Нахабна пигалиця! Це не твоя собача справа! — Свекруха відірвалася від вікна і гнівно подивилась на невістку. — Ти хто така, щоб мене вчити життя?
— Я господарка у своєму будинку! І я не збираюся миритися, що ви сидітимете в моєму будинку і ходитимете по будівельних ринках у моїй шубі. Тим більше, у вас найповніше грошей, щоб зняти собі квартиру або номер в готелі. — Діана взяла тацю з чаєм.
— Попили чайку, відпочили… Настав час і честь знати. — Діана понесла тацю на кухню. Якби вона тільки знала, який жах її чекає далі…
— Твapю, ти що собі тут надумала? Думаєш, головна ти! — Свекруха різко відчинила двері на кухню.
— А я дивлюся, ви ожили, у вас сили з’явилися. — хитро відповіла Діана, поставивши чашку в посудомийку.
— Ти зараз зі мною посваришся, xдoбa, а хто тобі допомагатиме з онуками? У житті від мене допомоги не чекай! — Свекруха гнівно почухала своє коротке волосся.
— Далі ви скажете, що позбавите сина спадщини, по суду змусите вас дбати і бла-бла-бла… — Діана посміхнулася.
— Я вас бачу наскрізь, Галино Леопольдівно. Ви зараз не скажете мені нічого нового чи чогось, що ми з Тихоном не змогли б пережити.
Свекруха завмерла в розгубленості на кухні, не чекаючи такої відсічі. Діана завжди здавалася їй милою і тихою дівчиною, яку за бажання можна легко прогнути в будь-яку потрібну сторону. Діана вирішила продовжити розставляти всі крапки над ним.
— Ось ви щоразу приїжджаєте і купуєте собі нову кришталеву люстру. Скільки вона коштує? У вас вже три люстри є. Навіщо вам в одній три люстри? – Діана розвела руки і показово закотила очі.
— Ви там музей світла відкрити збираєтесь? На ці гроші можна було чудово зняти собі номер чи квартиру. А не діставати спершу сестру, а потім нас. — Невістка зітхнула і похитала головою.
— Ви так у житті ніколи до нової квартири не переїдете. Тому що загрузли у своєму безглуздому ремонті, який роками ходить по колу.
– Не смій мене життя вчити, kypko! Твоєї поради забула спитати! Я зараз своєму синочку наберу, він тебе швидко на місце поставить. — Свекруха нервово дістала з кишені телефон і набрала Тихона.
— Ну, ти і перевертень. Дволика меpзoтa. Я твоє гuдкe нутро наскрізь бачу! Зачепити мене надумала. Не вийде! — Зціпивши від злості зуби, свекруха притиснула телефон до вуха.
— Сину, твоя дружина мене ображає. Вона сказала мені, щоб я забиралася в холод. І що я не зможу залишитися в тебе. Сказала, що ти сказав. І що ти не радий бачити маму… — Свекруха голосно схлипнула.
— На, поговори з чоловіком, — посміхаючись і не приховуючи зловтіхи, Галина Леопольдівна простягла телефон Діані.
— Діано, ти з глузду з’їхала! Ти що? Мою матір довела? Я попросив спокійно дочекатися мого прибуття. Швидко вибачся і дай моїй матері спокій! – Тихін різко вигукнув у вухо дружині.
— Якщо я прийду і не побачу в квартирі матір, ми з тобою посваримося так, як за два роки наших стосунків ніколи не сварилися. — Чоловік повісив слухавку.
— Ну, і хто тепер господиня в хаті! — Свекруха гордо подивилася на невістку.
— Кажу ж, свекобра! А він мені… “Про мою маму так не можна”, – Діана нервово засміялася.
— 3мiя ти, Галино Леопольдівно. Справжня гaдюкa. – Діана перейшла зі свекрухою на “ти”.
— Пішла геть із мого дому, а зі своїм Тихоном я сама якось розберуся! — Діана недбало кинула телефон свекрухи на кухонний стіл.
Свекруха розлютилася. У цей момент вона відчула, що майже повністю втратила контроль над єдиним улюбленим сином. Над своєю слухняною і лагідною кровиночкою.
Очі жінки налилися злістю. Так неповажно до жінки не ставився її колишній чоловік. Спочатку свекруха хотіла накинутися на Діану і подряпати їй обличчя, але потім зробила те, що сама від себе не чекала.
Галина Леопольдівна підійшла до відкритих дверей кухні, схопила її з різних боків за ручки двома руками і з усієї сили вдарилась об куток дверей головою. Двері пересмикнули від страху. А Галина Леопольдівна, різко видихнувши повітря зі звуком “Ах”, вдарилася чолом об куток дверей ще раз.
— Ах, голово, боляче, не можу… навіщо ти вдарила стареньку… — Свекруха впала на підлогу і затулила обличчя руками. Через її тремтячі пальці просочилася кров.
— Навіщо ти вдарила стареньку? Навіщо ти вдарила стареньку? — бурмотіла жінка.
Діана завмерла в шоці, жаху та розгубленості. Такої підстави з боку свекрухи вона зовсім не очікувала.
— Голова паморочиться, дихати нема чим… Виклич швидку… — тихо прошепотіла жінка і заплющила очі.
Діана викликала швидку.
– Твоя взяла. Що ти хочеш? — Діана сіла поряд із свекрухою.
— Я скажу, що сама вдарилася, коли я залишуся на місяць жити у вас. І якщо ти подаруєш мені свою шубу… — Галина Леопольдівна спокійним голосом озвучила свої умови.
— І якщо ти купиш мені люстру. – Подумавши, додала жінка.
— А лоба не трісне від таких вимог? — Такого нахабства Діана взагалі не чекала. Дівчина взагалі не розуміла, як така ситуація могла статися. Навіть у кіно вона такого ніколи не бачила.
— Мені ще раз ударитися об двері? — Свекруха зняла з гачка кухонний рушник і витерла їм чоло.
– Ні. Цього цілком достатньо. — відповіла Діана.
— Давайте ще раз повторимо, щоб була ясність. Ви самі вдарилися головою об двері. Але скажете, що це я вас вдарила під час сварки, якщо вам не подарую свою шубу. Чи не залишу жити у нас на місяць і не куплю люстру. — Вимовила Діана із завмиранням серця. – Все вірно?
— Так, дівчинко, я скажу, що ти хотіла мене прибити. І лікарям скажу, і поліції скажу, і Тихонові своєму, коханому скажу. Всім у світі скажу. Розкажу, яка ти велика та агрecuвна пoгaнь! — Свекруха скоса подивилася на невістку.
— Ах, Галино Леопольдівно, нахабна ти, звичайно, жінка… Смілва навіть… Я б не змогла собі так весело лоба розквасити… — Діана посміхнулася.
— Але ж дурна ти жінка. Щоправда, дурна. Невже ти не знаєш, що зараз у кожному телефоні є диктофон? І навіть у твоєму. Я ж щойно записала докази твоєї хитро зробленої підстави. З моїм записом ніхто не повірить тобі… — Діана встала і помахала телефоном перед носом свекрухи.
— Віддай телефон, твapюкo, чи тобі не поздоровиться. Негайно зітри запис! — вигукнула свекруха, в якої, незважаючи на серйозний удар, несподівано відкрилося друге дихання.
— Якщо що, Галино Леопольдівно, запис ще йде. А ось зараз я її зберегла. Я натисну всього на одну кнопку, і вона відразу вирушить вашому синові. Нехай Тихін дізнається, яка ти буряка насправді.
– Ти не посмієш… – Свекруха встала і стиснула кулаки.
— Я й не планую просто так її відправляти. — спокійно відповіла Діана. — Я просто не маю наміру терпіти, як ви в моєму домі та моєму житті порушуєте мої межі.
— Ви вдерлися без запрошення, почали вимагати пустити вас пожити, потім шубу мою захотіли… Це, як називається, Галино Леопольдівно? Так і називається… Порушити кордони та поплутати береги. Я це не зазнаю. — Діана стала навпроти свекрухи.
— Тому або я розповідаю Тихонові, показую йому запис і ставлю його перед вибором: або ви, або я. — Діана міцно стиснула телефон.
— Або ви на швидкій їдете з усіма своїми речами. І щоб я вас більше у своєму будинку ніколи не бачила. — викарбувала невістка. — Марш у передпокій чекати на швидку!
— Із сином спілкуватиметеся у вашому місті чи на нейтральній території. Це вже ваша справа. — Діана ще щось хотіла додати, але свекруха, мов кобра, боляче вчепилася в руку невістки.
– Віддай телефон, погань! Віддай запис! — закричала свекруха.
– Мамо, Діана! Що тут відбувається? — На кухню увірвався переляканий Тихін.
Галина Леопольдівна відпустила руку Діани і схопилася за розсічене чоло.
– Мамо, у тебе кров? Що тут сталося? — Тихін не розумів, чи йому кричати, чи хвилюватися. Чоловік завмер у розгубленості між двома жінками.
— Галина Леопольдівна послизнулась і впала. Вона боляче вдарилася головою, але швидка вже їде. — спокійно відповіла Діана.
— Щоправда, Галино Леопольдівно? Розкажіть синові, як усе було насправді? – Діана в присутності Тихона знову перейшла у спілкуванні з його матір’ю на “Ви”.
— Так, так і було! — Свекруха кинула на невістку крижаний погляд. — Синочку, налий мамі склянку води. Пити хочеться. І голова паморочиться.
За десять хвилин приїхала швидка. Лікарі оглянули Галину Леопольдівну.
— Нічого серйозного, але краще, звичайно, поїхати перевірити голову. — сказав один із лікарів.
— На ніч вона може залишитися у приймальні. За нею спостерігають. — додав другий лікар.
— Сину, допоможи мені донести до машини сумки. — тихо промовила Галина Леопольдівна.
– Мамо, а хіба ти з нами не залишишся? Я так радий тебе бачити! — Тихін стурбовано глянув на матір.
– Ні, моя радість. Я поживу у сестри. Але ти завжди можеш мені допомогти, поїхати зі мною на ринок. — Свекруха зі скреготом прийняла правила гри невістки.
— То ж ви посварилися… Мені Діана сказала. — Тихін хотів переконатись, що з мамою все буде добре. І що вона не залишиться незрозуміло де.
— Як посварилися, то й помиримось. — кинула Галина Леопольдівна і вийшла за лікарем із квартири Діани.
Сестра не схотіла миритися з Галиною Леопольдівною, і жінка оселилася в готелі. Місяць скоротився до одного тижня, бо витрачати гроші на проживання свекруха категорично не хотіла. Натомість купила собі чергову люстру.
— Ця точно виглядатиме у вітальні. — Подумала жінка, коли Тихін допомагав їй тягти важку і громіздку покупку.
З Діаною свекруха після тієї зустрічі більше не спілкувалася. Жінка навіть не привітала її із народженням онука.
Тихін та Діана живуть душа в душу. І разом із батьками Діани радісно виховують малюка.
Ремонт Галина Леопольдівна так і не доробила. Нова ідеальна квартира їй завжди здається не до кінця ідеальною. Свекруха іноді приїжджає до міста, щоб купити ще щось із меблів чи декору. Але приїжджає вже лише влітку.
Гуляючи по запилених будівельних ринках, вона нервово чухає шрам на лобі, коли на нього потрапляють промені жаркого та яскравого сонця. Сонця, яке завжди незворушно пестить або обпалює обличчя як усіх добрих, так і всіх поганих людей.