– Ангеліна, – чоловік Толя вирвав мене з роздумів. – У мене до тебе є невелике прохання.
Він жалібно дивився на мене великими карими очима. У такі моменти Толя дуже схожий на цуценя. Я посміхнулася і погладила його по щоці.
– Що трапилося?
Толя зам’явся, що було не найкращою ознакою. Минулого разу він із такою самою мовою повідомив, що його звільнили з банку. З того часу минуло чотири роки, а нормальну роботу Толя так і не знайшов.
– Мій брат Мишко привів додому свою дівчину, вона вагітна.
– О, вітаю. Зінаїда Олександрівна давно хотіла онуків.
Толя кивнув головою.
– Ну і мама вирішила віддати Мишкові квартиру, щоб їм було десь будувати родину.
Я насупилась. У мене вже було погане передчуття.
– Добре, це її право.
– Чи можна мама поживе на дачі, поки не знайде щось постійне?
– Що? – У мене не було слів.
– Ангеліна, зрозумій, мамі нікуди піти. У нас немає багатих родичів, які б її прийняли. Дача стоїть порожня, нехай мама там поживе, заодно наглядає за домом.
– Але я хотіла провести там літо, – нагадала я чоловікові.
– Мама заважати не стане, обіцяю! Прошу, Ангеліна, у мене більше немає варіантів, де її розмістити.
Знехотя я погодилася. А що робити? Не залишати ж свекруху на вулиці.
Толя вирішив відвезти нас усіх на дачу. Він сів за кермо моєї машини, Зінаїда Олександрівна влаштувалася на передньому сидінні, адже ззаду її заколисує. А я зручно розташувалася за чоловіком. Дорога до дачі займала дві години. Поки мати і син щось обговорювали, я поринула у спогади.
Майже п’ять років минуло з моменту нашого з Толею весілля. Весь цей час я працювала, намагалася дати нашій родині фінансову стабільність, можливість ні в чому не відмовляти. Лише два роки тому я отримала роботу, про яку мріяла: цікава та високооплачувана. Я почала збирати гроші на квартиру.
Після цього не стало моєї бабусі. Вона залишила мені у спадок дачу та квартиру. Ми з Толею перебралися туди жити. А усі накопичені гроші пішли на ремонт. Звичайно, було складно, адже чоловік майже не працював, перебиваючись дрібними шабашками. Але я на нього не давила. Тепер я мала можливість дати йому час на те, щоб знайти себе.
Мій погляд впав на свекруху, яка активно жестикулювала.
Необхідність віддати їй дачу мене не надихала. Відносини із Зінаїдою Олександрівною у нас були складні. Майже відразу після весілля вона до мене пристала із запитанням:
– Коли будуть діти?
– Ми не так багато заробляємо, – спробувала виправдатись я. – Потрібно стати на ноги, ростити дитину в злиднях я не буду.
Я посміхнулася, згадавши розгублене обличчя свекрухи, коли вона мені рік тому поставила все те саме питання.
– Ангеліна, дивись, у вас уже є будинок, дача. Ти добре заробляєш! Час і діток заводити.
Тоді я на неї поблажливо подивилася і заявила:
– Я не народжуватиму, поки Толя без роботи. Він повинен мати можливість утримувати мене та дитину, поки я буду в декреті. Мало що може статися. Я маю бути впевнена у завтрашньому дні.
Це було підло і низько, я просто переклала відповідальність та провину на її сина. Але я чудово знала, що Зінаїда Олександрівна нізащо не тиснутиме на сина. Толю і Мішу вона любила і обожнювала. Зате свекруха відстала від мене, цього було достатньо.
Ми під’їхали до дачі. Я пройшлася ділянкою, поки Зінаїда Олександрівна облаштовувалась на місці.
– Тут так добре, дочко, – буркнула вона. – Прекрасне місце.
– Я знаю, – я почала говорити, що сама планувала провести тут літо.
Однак тепер мої плани було зруйновано.
У будинку Толя ще раз подякував мені.
– Ти нас так врятувала. Мама давно хотіла пожити далеко від галасливого міста. А тут така чудова нагода підвернулась!
– Тільки це ж не зовсім? Я сама хочу використати будиночок за призначенням.
Толя комічно округлив очі.
– Ну що ти. Мамі просто потрібно прийти до тями. А потім я їй щось знайду.
Цей момент змусив мене насупитися. Толя не міг похвалитися стабільним доходом, тому я не уявляла, як чоловік зможе у найближчому майбутньому забезпечити свекруху житлом.
Я мала право. Минуло майже чотири місяці. Здавалося, що Зінаїда Олександрівна добре влаштувалася на дачі і з’їжджати не планувала. І тепер мені доводилося утримувати їх обох. Свекруху треба було годувати, лікувати та платити за її рахунками. У Толі грошей не було, Мишко був зайнятий зі своєю родиною. Залишалася тільки добра і розуміюча я.
– Чому тільки я витрачаюся на твою маму? Чому твій брат залишається осторонь, житло ж одержали! – обурювалася я.
Толік увесь час заспокоював мене.
– У них складна ситуація із грошима. Це тимчасово, прошу, зрозумій. Мама в мене одна, я не можу її кинути напризволяще. Нам треба ще трохи потерпіти.
Слово “терпи” стало моїм життєвим кредо останнім часом.
Вкотре я отримала повідомлення від чоловіка, що його мамі потрібно привезти ліки. Та й продуктів не так багато лишилося. Я відповіла, що буду ближче до ночі, на роботі завал.
Цілий день я металася офісом, вирішуючи різні проблеми. А в мозку сиділа думка про те, що треба буде ще на дачу тягнутися. Виручив начальник. Побачивши мій змилений стан, він дав мені відгул на решту дня.
– Ми впоралися із завданням швидше, ніж я очікував. Відпочинь, по тобі видно, що ти на межі, Ангеліна.
– Дякую, – щиро подякувала я босу.
Ось тільки мій маршрут лежав у магазин та аптеку. Я купила все необхідне та завела мотор. Я заїхала на дачу, щоб завезти свекрухи ліки та дещо з продуктів. Хоч у нас і були натягнуті стосунки, але залишати Зінаїду Олександрівну без їжі та допомоги було надто низько.
Я заглушила мотор і пройшла надвір. Тут було тихо та спокійно, зовсім так, як за життя бабусі. Я вкотре пожалкувала про те, що не змогла провести це літо серед рідних стін, що зберігають сотні спогадів.
Проте тендітну тишу зруйнував крик. Голос свекрухи я впізнала з перших нот.
– Забери в неї квартиру та дачний будиночок! – Наставляла свекруха сина. – Нехай до своїх батьків їде жити! Вона багата, ще зможе купити собі житло! А ми потребуємо, хіба ти не бачиш? Добре, що у вас дітей немає, то хоч аліменти платити не доведеться. Толику, не змушуй мене виховувати тебе як у дитинстві! Дивись, я ремінь можу знайти навіть тут.
– Але, мамо, – відповів чоловік, – як я відберу в Ангелини її майно?
– Примусь переписати на себе! Придумай щось, чому я мушу тебе всьому вчити, Толю? Ти такий дурний! Рано чи пізно вона виселить мене і що я тоді робитиму! Треба щось вигадати, подумай про матір. Твоє “солодке життя” теж скоро закінчиться, нам потрібні гарантії. Синку!
– Вона на таке не піде, мамо, – обурився Толя.
У мене на очі набігли сльози. Цій людині я віддала понад п’ять років свого життя. Я завжди підтримувала та допомагала Толі. Не гнобила через відсутність роботи, не виносила мозок. Ремонт будинку завжди виконували майстри, йому навіть напружуватися не доводилося. Та я навіть дозволила його мамі зайняти дачу, на якій хотіла сама провести літо. Він же за моєю спиною робив такі грандіозні плани.
– Відібрати в мене квартиру та дачу? – Пробурмотіла я собі під ніс. – Це ми ще побачимо, хто на вулиці залишиться.
– Ти голова сім’ї, все майно має належати тобі. Так склалося споконвіку, – Зінаїда Олександрівна все не вгамувалася.
Її тираду перервала моя поява.
– Споконвіку чоловіки працювали та утримували сім’ї, а не сиділи на шиї у дружини, – зауважила я.
Свекруха та чоловік зблідли. Я підійшла ближче до Зінаїди Олександрівни та передала їй пакет.
– Ваші ліки. На цьому все, кінець «солодкого життя».
– Ангеліна, ти не так все зрозуміла, – спробував виправдатися чоловік.
– Звичайно, ви тут просто репетирували сцену із серіалу. Сюрприз мені хотіли влаштувати, га? Ну, що сказати, у вас вийшло, – мені важко вдавалося стримувати істеричний сміх, що рветься назовні.
– Доню… – тон свекрухи став ніжним і добрим.
– Не називайте мене так, – одразу відрізала я. – Ви мені не мати, ніколи нею не були і не будете.
– Гадюка! – одразу ж наїжачилась Зінаїда Олександрівна. – Я ж хотіла тебе пошкодувати, лишити тобі хоч щось. Але ж ти сама напросилася! Збирай свої речі та переїжджай до батьків. Квартира залишиться Толі, а дача – мені. Ти можеш задовольнятися грошима на рахунках!
Не думала, що настільки нахабні люди справді існують. Я окинула поглядом матір та сина і посміхнулася.
– За яким правом ви мене виганяєте? Квартира та дача належать мені. Ви до моєї спадщини не маєте жодного відношення. І коли вже зайшла мова про збирання речей, – я глянула на свекруху. – Можете пакувати дрібнички, Зінаїдо Олександрівно, погостювали і вистачить.
– Що? Та як ти смієш мене виганяти? Я тебе вдвічі старша!
– Вік не додав вам мудрості. Потрібно було закони вивчати, а не облизуватись на моє майно. Збирайтеся та їдьте. Ти теж, Толю, – звернулася я до чоловіка, – мусиш покинути мою квартиру. Удачі у пошуках нового житла.
Я неприємно посміхнулася, добре знаючи, що в них немає грошей. І свекруха, і чоловік уже довго сиділи на моїй шиї. Але моєму терпінню прийшов кінець. Час їм почати працювати і самостійно забезпечувати себе.
– Ангеліна, – подала голос Зінаїда Олександрівна. – Ти не можеш мене отак виселити! У мене немає грошей!
– Можете повернутися до квартири, яку віддали Мишкові. Або вийти на роботу. Ви, я махнула на них обох, можете вдвох почати працювати. Відмінна ідея, правда?
– Мила… – Толя зробив крок у мій бік.
– Ні, з мене вистачить. Я почула достатньо, щоб розлучитися з тобою. Дякую за те, що показали своє справжнє обличчя зараз, коли в мене все життя попереду. Успіхів!
Я розвернулась і попрямувала до машини. Потрібно було повернутися додому та зібрати речі Толі, проконтролювавши, щоб він нічого «випадково» не залишив. Та й замки у квартирі та на дачі змінити. Мало чи.