Раптовий телефонний дзвінок моторошно вивів мене з себе. Просто слів не було і руки тремтіли від злості. Ну треба ж так зіпсувати відпустку, на яку я чекала весь рік. Ласкаве сонце, тепле море, нарешті ми з чоловіком удвох. І тут вона, як сніг на голову! Втім, усе почалося раніше.
Ми з чоловіком винаймаємо квартиру в Києві. Як усі люди, які приїхали на заробітки з провінції, ми весь рік працювали в поті чола: чоловік працював інженером у будівельній компанії, а я працювала менеджером у магазині. Бачилися, в буквальному сенсі, тільки вечорами, іноді починали забувати, хто ми взагалі, подружня пара чи сусіди.
І ось, довгоочікувана відпустка. Тиждень ми з чоловіком вирішили провести в Анапі, а потім повернутися та решту часу присвятити прогулянкам по Києву, який ми за рік перебування, до ладу й не бачили. Цілими днями перед очима одні електрички та метро.
Коли я радісно пакувала валізи, мріючи, що нарешті одягну улюблені сукні і поваляюся на сонечку, мені подзвонила свекруха.
— Настенько, — біглим тоном почала Алевтина Прокопівна, і одразу стало зрозуміло, що далі буде прохання. – Давно не бачились, не чулися, як справи? Як Стьопа?
– Здрастуйте, Алевтино Прокопівно, – сухо відповіла я. Відносини наші не можна було назвати ворожнечею, але й дружбою навряд чи. – Справи гаразд, ось, у відпустку збираємося. У Степана все гаразд, працює. А ви хотіли б щось попросити?
– Пусти мою дочку до себе пожити, від тебе не вбуде – Попросила мене свекруха
Вона різко від формальних фраз перейшла до справи і так було завжди.
Аня, дочка Алевтини, сестра мого чоловіка, треба сказати, не відрізнялася поступливим характером з дитинства. Школу ледве закінчила на “трійки”, була відрахована з ПТУ, з роботою та сім’єю теж не склалося. Дуже вже любила Ганна погуляти. Степан останнім часом мало спілкувався з молодшою сестрою, надто різні у них виявилися інтереси. Молода жінка жила в основному з матір’ю та за її рахунок.
– Аня приїде до столиці? Чи знайшла тут роботу? – Розгублено сказала я.
– Ну ні, звичайно, поки не знайшла. Адже вона ще тут. А ціни на квартири у вас там сама знаєш які!
– Знаю. – Різко відповіла я. Мене розлютили її слова, адже ми з чоловіком своєю працею заробили гроші на квартиру, а попелиця, як завжди, шукає легких шляхів.
– Розумієш, адже їй ненадовго. Ну поживе місяць-другий, а там, дивишся, знайде роботу, а може й чоловіка заможного. Вона у мене дівчина видна.
— Зачекайте, Алевтино Прокопівно. – Перебила я. Нахабність свекрухи шокувала мене. – Які кілька місяців? Я, звичайно, можу дозволити Ані тут пожити, але лише тиждень, доки ми з чоловіком будемо на півдні. Потім – усе. До речі, я ще не знаю, що Степан думає з цього приводу. Але потім – все. Ми довго чекали на цю відпустку і хочемо побути разом, щоб ніхто не заважав. У місті повно гуртожитків, хостелів. Якщо вона хоче тут працювати, так чи інакше, доведеться самій влаштовуватися.
— Ну… — у трубці почулося невдоволене сопіння, — ну хоч на тиждень, і дякую.
Після розмови я обговорила питання із чоловіком. Він заперечувати не став, рідна сестра таки. У день нашого від’їзду Степан зустрів Аню на вокзалі, привіз до нас і видав ключ.
– Тільки будь ласка, поводься тихо. – сказав він сестрі, знаючи її звичаї.
Треба сказати, вона з’явилася до нас у досить зухвалому вбранні та “бойовому розфарбуванні” на обличчі. Відразу було видно, що її головна мета – не робота, а пошук багатого нареченого. Але я вирішила, що то не моя справа.Ми показали Ані, як і чим користуватись у нашій квартирі та вирушили у подорож. Якби ми тільки знали, чим вона закінчиться.
Відпочинок проходив чудово. Забули всі міські проблеми. Ми зняли невеликий будиночок на березі моря, щоб ніхто не заважав. Майже цілі дні ми проводили на пляжі, кілька разів їздили до аквапарку, навіть на дискотеці були. Загалом заслужено розважалися. Але на п’ятий день відпочинку, коли я розслаблено валялася на березі моря, у мене в сумочці задзвонив мобільний.
Я подумала, що це турбує якась подруга, яка хоче побалакати, і вирішила не відповідати. Зрештою, коли ми з чоловіком удвох, нас ні для кого немає. Але дзвінок продовжувався, і телефон гудів дуже наполегливо.
– Ну, візьми слухавку, Насте, – ліниво сказала мені Степан, який засмагав поряд, – може, хтось із роботи турбує.
Вкотре розлютившись на те, що нам заважають відпочивати, я полізла в сумочку. Дзвонила зовсім не подруга і не з роботи, то була наша квартирна господиня. І навіщо їй знадобилося турбувати нас, якщо ми сплатили на два місяці вперед?
– Алло привіт! – Здивовано сказала я у слухавку.
– Доброго дня, Насте, – відповіла мені господиня. Вже по голосу було зрозуміло, що вона чимось незадоволена, – ти нічого не хочеш мені пояснити?
– Загалом ми з чоловіком у відпустці, – відповіла я, – і поїхали на море, маємо право. А за квартиру ми вам сплатили вперед, як я пам’ятаю. Чи трапилося щось серйозне?
– Та я б і не турбувала тебе Анастасія, – відповіла Алла, – але річ у тому, що мене теж потурбували та відірвали від роботи. Ваші сусіди по квартирі, яку я вам здаю, зателефонували мені і довго обурювалися, що не можуть спати кілька днів. У них над головою постійно гуркоче музика, хтось голосно тупотить і кричить. За їхніми словами, йде якась гулянка. Вони піднімалися до цієї квартири, дзвонили, стукали, але їм ніхто не відкривав. Що там у тебе відбувається? Як ти можеш бути у відпустці, якщо у вас вдома постійно якісь вечірки? Я від вас із Степаном такого не чекала. Чи ти запросила туди когось пожити без мого дозволу?
Я так сильно розгубилася, що не знала, як відповідати, адже господиня суворо заборонила нам пускати будь-кого в будинок без її згоди. Довелося імпровізувати на ходу.
– Алла Григорівна… Розумієте, наша близька родичка у Києві, і її нещодавно попросили з’їхати зі орендованої квартири. Їй було просто ніде ночувати, а грошей до зарплати в неї поки що немає. Ну, не йти ж їй на вулицю! Ми дали притулок її буквально на 3 дні. Завтра вона поїде. Вибачте, що ми вас не попередили, просто все було поспіхом, адже ми збиралися на відпочинок.
– Так, будь ласка, попросіть вашу гостю поїхати, а то в мене не буде іншого вибору, як вас виселити. Тому що сусідка знизу жінка похилого віку, їй вже за 90 років, і якщо її родичі дізнаються, що вона живе постійно в стресі, вони дуже не зрадіють, і питання будуть вже до мене.
– Добре, скоро приїдемо і вирішимо проблему, – відповіла я і поклала слухавку.
– Степан, що робити? Давай подзвонимо Ані та попросимо її поїхати! Навіщо нам повертатись через це до Києва, адже відпустка ще не закінчилася. Чому котрий рік ми не можемо з тобою нормально відпочити? – Я почала сильно нервувати через те, що все йде не за планом і привід для цього реально був.
Мій чоловік взяв телефон і почав безперервно дзвонити своїй сестрі. Та не відповідала. Він почав писати їй СМС, на які теж не було відповіді. Загалом, п’ятий день нашої довгоочікуваної поїздки ми провели не на відпочинку, а в спробах додзвонитися до зухвалої та безпринципної родички.
Ми вирішили, що якщо додзвонимося і вона поїде, то затримаємось в Анапі на день довше, щоб компенсувати витрачений час. Але ні на дзвінки, ні на повідомлення Ганна ніяк не реагувала.
– Це цілком у її дусі, – розповів мені чоловік. Якось, коли вона ще навчалася в ПТУ, Анька пішла з дому на 5 днів, і ми з мамою мало не збожеволіли, поки шукали її. Навіть хотіли звертатися до поліції. Телефон не відповів, і ми подумали, що з нею щось серйозне сталося. А насправді з’ясувалося, що вона просто тусувалася у подруг і їй було не до нас. Сестричці складно було навіть надіслати нам повідомлення, що вона жива і здорова, щоб ми не хвилювалися. Ось тому я дуже мало спілкуюся з нею.
– Чому ти мені раніше не сказав? – Обурено запитала я у свого чоловіка. – Якби я знала, що для неї це гаразд, я ніколи б у житті не пустила її в нашу орендовану квартиру.
– Але ж вона моя сестра, – винно сказав чоловік.
– Так, я розумію, родичів не обирають. Ну все-таки можна було дати їй трохи грошей на хостел чи гуртожиток на перший час, і це нам обійшлося дешевше і з меншими нервами, ніж те, що зараз сталося.
Робити нічого, нам довелося повертатися до Києва, тому що проблем із господаркою і тим більше поліцією ми точно не хотіли. Сяк-так зібрали валізи і взяли квитки на найближчий рейс. Довелося робити великий гак і летіти літаком із Сочі, бо поїздом їхати довелося б майже дві доби, і за цей час Ганна могла що завгодно зробити з нашою квартирою, а господиня не заспокоїлася б.
За підсумками, ми витратили набагато більше грошей, ніж планували. З аеропорту довелося їхати таксі. Ми з чоловіком були дуже втомлені, роздратовані та злі. Найгірше, що у нас був єдиний ключ від квартири. Взагалі, спочатку було два комплекти, у мене й у чоловіка. Але Степан, коли виїжджав на об’єкт, упустив свій. Зробити новий не встиг, поспішав у поїздку.
У результаті ключі залишалися тільки в мене, і саме їх ми віддали Ані. Тому нам довелося дзвонити в домофон. Неприємності почалися вже біля під’їзду. Ніхто не підходив.
– Може, її нема? – Вголос подумала я.
– Ну тоді нам доведеться ночувати на вулиці, – відповів чоловік, – тому що, якщо її немає в квартирі, треба чекати, доки сестра повернеться. А це може статися не так скоро. Одне радує, якщо її немає, вона і не шумить.
Хтось виходив із під’їзду, ми змогли зайти та піднятися нагору. На майданчику відразу стало зрозуміло, що Аня вдома і вочевидь не одна. З-за дверей лунали гучні крики та сміх, музика дзвеніла так, що розривалися барабанні перетинки. Якщо чесно, я досі не розумію, як можна було приїхати в чужу квартиру заради пошуку роботи і так підставити близьких людей – влаштовувати такі галасливі вечірки. Це можна було зробити тільки спеціально, щоб нашкодити нам, але навіщо це було потрібно Ганні?
Степан почав стукати у двері квартири щосили, але й на це ніякої реакції не було.
– Зараз я викличу поліцію чи МНС, і вони виламають двері, – крикнув чоловік дуже голосно.
Нарешті, якийсь незнайомий нам хлопець підійшов до дверей, неохоче відчинив і хитаючись спитав:
– Що треба?
– Ну просто чудово, – відповів Степан, злегка взявши несподіваного гостя за м’яту футболку, – дорогий друже, я взагалі тут господар і тебе сюди не запрошував. Будь ласка, скажи своїм друзям та подругам, що їм потрібно негайно піти, інакше зараз сюди приїде поліція.
– Але мене Анька покликала! – не вгавав нахабний хлопець.
– Аня теж гостя, – спокійно і з усмішкою відповів Степан. Завжди дивувалася його витримці. – Зараз вона теж піде звідси разом із вами. А якщо вам незрозуміло, я своє прохання ще раз повторювати не буду.
– Аня! Аня! – Що є сили, закричав її приятель. Що, не чуєш? То що, не твій дім, я не зрозумів?
Аня весь цей час веселилася на кухні у компанії двох прикрашених, як індіанці, подруг. Вони щось голосно обговорювали і взагалі не чули, як ми приїхали.
Тоді я вирішила допомогти всім зібратися. Брала всі їхні речі, які траплялися мені на дорозі і складала в один великий пакет. Де чиє, друзі Ганна, як і сама родичка, мабуть, потім розбиралися самі. Степан ж допомагав гостям залишати приміщення.
Аня дивилася на мене так, ніби все гаразд.
– А що це ви так рано приїхали? Ви обіцяли бути лише у понеділок! – нахабно спитала вона.
В мене явно здали нерви.
– От скажи будь ласка, у тебе взагалі ні краплі совісті немає? Мало того, що ти псувала життя Степанові та матері, тепер ти вирішила зіпсувати його мені? Ти розумієш, що зірвала нам відпустку? Через тебе ми змушені були терміново літаком вилетіти до Києва. У нас навіть грошей на такі дорогі квитки немає! Ніколи з тобою спілкуватимусь, не знаю, як Степан, але я тебе бачити в нашому домі більше не хочу. Навіть у тому випадку, якщо ти опинишся на вулиці! Замість того, щоб тихо поводитися і бути нам вдячною, зганьбила нас перед господинею. Розумієш, що вона могла викликати поліцію?
– Ну послухай, ти вся така правильна, – почала свою відповідь Аня, у якої явно запліталася мова, – розумієш тобі все з неба впало, і робота, і чоловік хороший, а в мене з дитинства нічого не виходить. А ось Едік, я вчора з ним познайомилася, має гроші, і я хочу вийти за нього заміж! Ось я запросила його зі своїми друзями, бо в однієї його подруги день народження. Що тобі, шкода? – посміхаючись заявила вона.
– Ну взагалі, якщо у твого Едіка є гроші, – залізним тоном сказала я, то він міг би сам запросити тебе в гості або винайняти тобі хорошу квартиру. А якщо день народження у його подруги, вона могла б запросити вас до себе. Чому ви вирішили влаштувати свою тусовочку саме в цій квартирі, знаючи, що вона орендована, ми за неї платимо і відповідаємо перед господарями?
– Ну гаразд… – прошипіла Аня, – зі Стьопою я ще потім поговорю. Та й дружину він собі відхопив.
– І це замість вибач? – обурилася я.
– А за що мені перед тобою перепрошуватися? Я нічого поганого не зробила, жодних правопорушень не робила, лише запросила друзів і не хотіла тебе відволікати, щоб запитати дозволу. А тепер все, подруго, чао. – З цими словами моя попелиця поплелася до дверей, насилу стоячи на ногах.
Я навіть не стала питати, чи не забула вона щось у цій квартирі, як і її невдахи друзі. На той момент Степан уже всіх їх вивів за двері.
Вибачатися перед господаркою нам довелося ще кілька тижнів. Такого неприємного почуття всередині я у житті не відчувала. Алла не вірила нам і постійно заглядала в квартиру, щоб перевірити, чи ми не влаштували чергову вечірку, але потім заспокоїлася, коли до неї до кінця дійшло, що ми ні в чому не винні.
З того часу Степан спілкується зі своєю сестрою лише по телефону і лише на свята. Вона, за його словами, все ж таки знайшла собі якогось молодого чоловіка в Києві і живе з ним, але подальша доля попелюшки мене мало цікавила.
А свекруха після цього випадку дуже довго обурювалася, що ми з чоловіком прогнали надвір бідну наївну дівчинку якій 26 років. Вона досі ображена на мене, чого я ніяк не можу зрозуміти.